п»ї
Ішов назустріч синові сонячного Палермо, й тому янголові мармуровому, й своєму синочкові, й своїй дружині — всім. Ішов з розхристаним своїм серцем порепаним і з закипілою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всередині співав, гойдаючись на гарячковій веселковій гойдалці, в шаленій барвистій веремії.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
«Пісня пісень»
«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені...»
Це була вже, власне, агонія. Тіло його догоряло в муках і вже втрачало почуття часу, простору, місця й руху. Воно лежало розпластане на снігу над каламутним і шумливим степовим потоком, що тік десь до рідного міста, до рідної річки, прекрасної річки його дитинства, — лежало, агонізуючи, вже на останній грані. Але душа в ньому не здавалася. Ні, вона не здавалася. Більше того — вона тріюмфувала. Вона ж уже була біля мети. Біля мети! Тут уже він — оце його немічне тіло — навіть рачки долізе. А таки долізе. Він не вмре тут, не сміє. Він долізе-таки до свого порога. Ще трішки — і пекельну муку заступить уже справжній тріюмф, гордий тріюмф, наче клекіт орлиний...
А тим часом він лежав над потоком, над буремною повінню весняних вод і марив. Його обступили роєм усі, хто запав йому в душу й жив у ній життям безсмертних. А між ними був і той «Янгол» з парабелюмом, і рябий салдат, і всі, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости... І все те помалу зосереджувалося в одних великих і мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвіт, душа... Син... Це вони, ці очі й очі всіх тих, що стояли тепер перед ним, як світочі віри в людське в людині і в вартість людського життя в цьому світі, — вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку — найтяжчу, найстрашнішу, бо найтруднішу, але вже останню... Тіло його догоряло в муках. Але серце в ньому сміялось і щось казало до всіх тих, що стояли перед ним в уяві, — казало як заповіт, як молитву. То не він, то хтось інший у ньому, урочистий і молитовний, писав велетенською рукою по велетенській білій скрижалі землі, — ні, на сліпучо-білому екрані неба, — дивні слова-гієрогліфи.
Вогненно-яскраві, вони зацвітали буйно синьоокими волошками, ніжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А він писав і вимовляв, читав написане. І голос той бринів із самого серця. Це була пісня. Це була пісня пісень із великої-великої книги. І він співав її, він урочисто проказував її, мовби псалом у великому храмі:
...«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»
«Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства — братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість — радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі...»
«Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни...»
— Слухай, — каже хтось раптом єхидно і впоперек. — Облиш ти свою «пісню пісень». Це все дурниця. Людина — жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти-от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..
Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший «Соломон», педант, і цинік, і резонер-філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і «приятель».
Вони ніби лежать у тісноті на запльованій тюремній підлозі. З Максимом поруч сидить Санько Печенізький, бандит-рецидивіст — копія, а може, й рідний брат того розбійника, що висів поруч із Христом, розіп'ятий на колоді. Санько любовно гортає Біблію, якої ніколи не читав і досі навіть і в руках не тримав, бо був неписьменний. Він лише знав про неї і любив завжди слухати, як Максим читав з пам'яти «Пісню Пісень» Соломона (справжнього!). Він аж стенався від зворушення та все просив почитати знову й знову тую «Пісню Пісень», ніжно голубить книгу своєю розбійницькою рукою й каже, як це він говорив завжди, замріяно, зворушено:
— Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?
— Ага, ага! — підхоплює «Соломон» тріюмфально, злорадно. — Хто написав?! Ти-от пишаєшся... А хто написав оцю «Книгу книг»?!